Вапросіки-отвєтіки

Цікаві факти про життя Зігмунда Фрейда

При народженні Фрейда назвали єврейським ім’ям Шломо (Соломон). У сім’ї його довгий час називали Сигізмундом або скорочено – Зігі, проте це ім’я йому не подобалося, і в 1878 році він змінив ім’я на Зігмунд.

Шломо був улюбленцем своєї матері. Можливо, ця любов з боку його матері лягла в основу теорії Фрейда про реакцію дитини до батьків протилежної статі.

У Фрейда не було слуху та таланту до музики. Через це він зненавидів музику на стільки, що навіть уникав ресторани з живим оркестром. На грунті неприязні до музики Фрейд змусив викинути піаніно своєї молодшої сестри, на якому вона вчилася грати, поставивши ультиматум «Або я, або піаніно!». Таким чином, музична кар’єра його сестри була зруйнована.

Фрейд вживав кокаїн. У період з 1884 по 1887 Фрейд провів перші із своїх наукових досліджень, пов’язаних з кокаїном. Спочатку він був вражений його властивостями: «Я відчував на собі вплив кокаїну, він пригнічує відчуття голоду, сну, стомлення і загострює інтелектуальні здібності в кілька десятків разів!». Фрейд писав про можливе використання кокаїну для лікування як фізичних, так і психічних розладів. Пізніше він зрозумів його наркотичні властивості і припинив дослідження.

Зігмунд дружив з дуже дивними людьми, наприклад з Вільгельмом Флейсом, який фанатично вважав, що є зв’язок між носом жінки і її сексуальністю.

Фрейд вважав себе самого своїм найулюбленішим пацієнтом.

Зігмунд панічно боявся числа 62. Він відмовлявся резервувати номер в готелі з більш ніж 62-ма кімнатами через страх  отримати кімнату з номером 62.

Фрейд був першим, хто провів сеанс гіпнозу без присутності іншого асистента в кімнаті. За правилами того часу, гіпнотизер не міг проводити гіпноз залишаючись наодинці з пацієнтом, при цьому завжди повинен був бути присутнім хтось третій, але Фрейд не любив дотримуватись чужих правил.

Зігмунд Фрейд сам був психоаналітиком своєї дочки Анни, знову порушивши всі правила (близьких родичі в такому форматі працювати не могли).

Фрейд був егоїстичним за своєю натурою, і вимагав абсолютну любов від своєї дружини. Ще до їх одруження він неодноразово вимагав, щоб вона порвала будь-які відносини зі своєю родиною, бо інакше вони розлучаться. Його дружина в кінці кінців пішла на зустріч і практично перестала спілкуватися зі своєю родиною.

У Фрейда була феноменальна фотографічна пам’ять. Він відмінно володів латинською, грецькою, французькою, англійською, італійською, іспанською, староєврейською та німецькою мовами.

Фрейд став жертвою нацистів. Агенти з служби безпеки увірвалися в квартиру Фрейда 15 березня 1938. Весь будинок після їх приходу був перевернутий догори дном, при цьому вони забрали гроші і пішли. Люди з гестапо прийшли в будинок буквально через тиждень і провівши обшук забрали з собою на допит молодшу дочку Фрейда Анну. Саме арешт дочки став тією останньою краплею, яка була необхідна Фрейду для усвідомлення того, що необхідно покидати Австрію. Проте це виявилось не так легко, тому що нацисти не хотіли випускати його з Відня і тільки після сплати викупу Фрейд з сім’єю отримали можливість виїхати.

Одна з пацієнток Фрейда, принцеса Марія Бонапарт, заплатила 100 тисяч шилінгів за його звільнення. Але влада не хотіли випускати його з країни. Він був змушений підписати принизливу подяку гестапо за «низку добрих послуг», і лиш після цього він отримав право покинути країну. Сім’я Фрейда переїхала в Лондон, а чотири його сестри загинули в газових камерах.

Шевельов Юрій Володимирович

Ю́рій Володи́мирович Шевельо́в — славіст-мовознавець, історик української літератури, літературний і театральний критик, активний учасник наукового та культурного життя української еміґрації. Професор Гарвардського, Колумбійського університетів. Іноземний член НАН України (1991). 1949 — доктор філософії. Президент УВАН у 1959–1961 та 1981–1986 роках. Член Американського лінгвістичного товариства, Польського інституту мистецтв і науки в США. Почесний доктор Альбертського, Лундського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії.
Головний редактор журналу «Сучасність».

Автор 17 книг та низки фундаментальних наукових праць, зокрема: «Нарис сучасної української мови» (1951), «Передісторія слов'янської мови: історична фонологія загальнослов'янської мови» (1965), «Історична фонологія української мови» (1979).

Мовознавство

У мовознавстві учень О. Білецького, Л. Булаховського (з власних слів) і В. Сімовича (неформально), який впровадив Шевельова у фонологічні методи Празької школи.

Після праць із стилістики (Павло Тичина, Іван Котляревський, Тарас Шевченко) і синтаксису: «До генези називного речення» (1947), «Синтакса простого речення» (1941, видано без прізвища автора в К. 1951, в англійському перекладі «The Syntax of Modern Literary Ukrainian» у Гаазі 1963), у центр своєї наукової праці поставив написання історичної фонології української мови, що показувала б її розвиток від праслов'янської мови донині на широкому історичному, діалектному міжмовному й текстуальному ґрунті з установленням системно-причинових зв'язків між окремими фонетичними змінами («A Historical Phonology of the Ukrainian Language», 1979). Попередніми студіями до цієї праці були характеристика сучасної української літературної мови («Нарис сучасної української літературної мови», 1951), взаємодії її з діалектами головно Чернігівщини й Галичини (підсумовано в «Die ukrainische Schriftsprache», 1966), розмежування української і білоруської мов («Problems in the Formation of Belorussian», 1953), пробні етимологічні студії (вантаж, веремія та ін.), історична фонологія праслов'янської мови («A Prehistory of Slavic» 1964, 1965), серія статей про попередників у проблематиці (В. Ганцов, О. Курило, К. Михальчук, О. Потебня, Л. Васильєв, В. Сімович) і серія статей про окремі пам'ятки (Реймське Євангеліє, Кодекс Ганкенштайна, Ізборник 1076, Підпис Анни Ярославни, Мірило праведне, Інтермедії Ґаватовича, Хрест Євфросінії Полоцької та ін.).

У праці «Проблеми формування білоруської мови» (1953) він довів, що білоруська мова постала внаслідок взаємодії давніх діалектних зон — полоцько-рязанської та києво-поліської, а не в результаті розпаду «общерусского языка», як це твердив Алєксєй Шахматов. У книзі «A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic» (1965) Юрій Шевельов розширює своє досліджен­­ня на весь сло­в'янський простір, аби довести, що в доісторичні часи ні східно-, ні західно-, ні півден­но­сло­в'янські мови (і народи!) не творили ніяких «спільних етносів», а їхня мова споконвіку була діалектно диференційована. Подальші дослідження засвідчили правильність наукових пошуків Юрія Шевельова, який вважав боротьбу з науково хибною та ідеологічно шкідливою концепцією «общерусского языка» своїм найважливішим завдянням. В одному з листів до Олек­­си Ізарського він признається: «Я дістав перший примірник своєї „Історичної фонології“ мови нашої нещасної. Це було діло мого життя, і я його побачив. Тепер можу сказати — Нині отпущаєши».

Поза тим студії з історії української мови («Українська мова в першій половині двадцятого століття 1900–1941», 1987), історичної морфології, синтакси й лексикології української мови, студії з іншихслов'янських мов (російської, білоруської, словацької, польської, сербсько-хорватської, чеської, староцерковнослов'янської), антропонімічні студії й низка рецензій на відповідні наукові появи (найважливіші з цих статей до 1970 зібрано в книзі «Teasers and Appeasers» 1971). Шевельов був редактором багатьох наукових і літературних журналів і серій, зокрема серії «Historical Phonology of the Slavic Languages».

Літературознавство та театрознавство

Шевельов вважав себе передовсім мовознавцем і підписував свої фахові роботи власним прізвищем, а статті з літературознавства та культурології — псевдонімом Юрій Шерех. Автор критичних відгуків на головні еміграційні літературні твори й літературознавчі праці.

Найважливіші літературні і театральні статті зібрано в книзі «Ein neues Theater» (1948), «He для дітей» (1964) і «Друга черга» (1978). Зредагував і видав збірки творів Василя Мови (1969), Л. Васильєва (1972) і В. Сімовича (1981, 1985). Редактор і автор журналів «Сучасність» (грудень 1978 — квітень 1981) і мовознавчих гасел в україномовну та англомовну «Енциклопедію українознавства».

Математика

http://web.geogebra.org/app/?id=1237695

10 цікавих фактів з життя та творчості Осипа Маковея

   Ще з часів навчання в університеті Осип Маковей захопився дослідженням мовної сторони творів і часто занотовував у щоденнику не лише свої враження, а і залишав нотатки типу «А мова яка гарна!» чи «Твір хороший, а от мова карикатурна».
   Маковей часто у своїх статтях писав про важливість перекладу творів української мовою, оскільки літературні твори є надбання цілого людства, а не лише якоїсь конкретної нації.
Під час викладання в університеті Маковей продовжував серйозні наукові студії і здобув ступінь доктора філософії  Чернівецькому університеті за монографію про Пантелеймона Куліша, яка згодом вийшла окремим виданням.
   За серйозні наукові праці в 1903р. Маковея в Науковому товаристві Шевченка  вибрали «дійсним членом по філологічній секції», але це не давало йому можливості працювати головним учителем семінарії, лише помічником учителя.
   Життєві обставини змушують Осипа Маковея переїхати в 1910р. до Львова і викладати в жіночій учительській семінарії, але це не заважає йому займатись активною творчою діяльністю.
Та під час перебування у Львові теж було не все так гладко. Політична діяльність Осипа Маковей не подобалась львівським політичним противникам. Через цькування письменнику вкотре довелось покинути місце праці. На цей раз його перевели на роботу у семінарію в Заліщиках.
   Під час Першої світової війни Осип Маковей служив в армії. Війна негативно вплинула на його здоров’я. Згодом він писав дружині Ользі, що під час війни зрозумів, як мало йому потрібно для життя і що краще б жити десь на хуторі біля міста. Після повергнення з війни Маковей залишився працювати у Заліщиках, хоча йому пропонували більш високооплачувану посаду. Він прагнув реорганізувати семінарію, аби жінки теж мали можливість вчитись.
 Ольга Кобилянська свого часу писала в автобіографії, що Осип Маковей відіграв значну роль у її відкритті як письменниці. Та і не тільки в її, а ще в декількох відомих персоналій.
Редакторська робота Маковея теж залишила певний слід в літературі тієї доби. Зокрема, він високо оцінив ніцшеанські мотиви «Царівни» О. Кобилянської, яку навчав прагнути до вищих ідеалів.
   Осип Маковей у своїй белетристиці також звертався до образка, самостійно визначаючи піджанр, наприклад «Протекція». Видова віднесеність твору українським письменником збігається із формулюванням І.Денисюка, що охарактеризував образок як „викристалізований жанр, просторово обмежений фрагмент,сцена, силует однієї постаті чи групи з більш-менш статичною конфігурацією, яку б можна закріпити настроєм одного моменту”

Файна Газета

http://www.sprawa.org/vote

"Файна Газета" - танцюй пальцями , голосуй за 

нас!

Олександр Олесь